Knockin' On Heaven's Door

Рецензія на фільм "Достукатися до небесних воріт" (Knockin' On Heaven's Door)
Німеччина, Бельгія. Режисер Томас Ян


«…На небі тільки й розмов, що про море!» – Те що мало б врізатися в пам’ять глядача після фільму, а ще трохи сумний настрій, водночас впевненість у тому, що життя попри всю свою минущість, іноді марноту, а іноді гіркоту недаремне і варте вже самого свого відбування. Питання: чи варто? Таке просте і всім зрозуміле, виникає знову й знову особливо у часи болю і страждання щоб потурбувати нашу усталеність. Непевні часи нерідко приносять з собою в людське життя жагу жити, а іноді думати. 

Концептуальний аналіз:
Все своє життя людина вчиться бути пересічною, і навіть намагання не бути пересічним до болю пересічне і банальне. Печера не має виходу, а отвір якщо і був - завалено вибухом. Стіни печери: соціалізація і спеціалізація слугують продукуванню особливого виду — людини-автомата. Так постає людина-автомат, котра все своє коротке життя живе "на автоматі". У такому світі аутисти виявляють себе як справжні люди. Вони найбільш правдивий, не схильний до втрати власної сутності вид людей, не впалих у двозначність, цікавість і балаканину, замовляння життя від смерті, у саму серцевину останньої. Тоді нормальність постає як здатність виконувати монотонну дію, яку з успіхом найближчим часом замінить механізм, винайдений черговим Едісоном.


Двоє людей (Мартин Брест та Руді Вурліцер) знайомляться в лікарні, обидва чекають на швидку смерть, попри це не мають жодної спільної риси. Абсурдна дія двох ідіотів, загнаних у кут смертельною хворобою (помітьте хворобою мозку того, хто вигадає основну ідею) та підступним впливом текіли, вводить глядача у особливий стан довіри, подібний до стану завороженого зайця в нічному полі на якого мисливець навів фару і той сидить мов паралітик на роздорожжу і дивиться на свого ката не кліпаючи. Їх охоплює ідея неодмінно дістатися моря, бо бачте на небі про нього говорять, а той з двох, якому відпущено трохи більше, певно тому що не курив, не пив і з жінками не склалося (до речі певно від того і останнє бажання в нього: поспати з двома водночас), ніколи не був на морі. Ідіоти завжди були надто вразливі до ідей.

Після слів, що були проговорені на п’яну голову задуманим, в дупу п’яним невігласом, ідіоти викрадають першу і таки ліпшу автівку. І гайда до моря – так починається фільм. І їм як усім справжнім дурням щастить, бо в багажнику лежить і чекає, щоб у відповідний момент потрапити на очі, мільйон. До того ж мільйон нечесний, бандитський, а тому й крадіжка його цілком виправдана і робить свою приховану функцію: не перетворити героїв в анти- і зверегти повагу до них усіх добропорядних кіноманів. Увесь фільм двох хороших ідіотів переслідують двоє злих давнів і поліція – дорога до небесного моря не може бути надто простою і вимагає випробувань. Завдання ідіотів викликати у глядача співчуття і зрештою, по досягненні мети, ейфорію. Завдання давнів розважати нас нікчемними помилками, дурницями і щирим хвилюванням.

А фільм таки вийшов гарний. Майже як Той казав: Життя виправдане лише як естетичний феномен.